Стаття з приводу 50-ти років незалежності Індокитаю
Товариші!
У цьому місяці, квітні 2025 року, виповнюється ювілей, а точніше, 50 років з того моменту, як весь Індокитай здобув свою свободу!У квітні 2025 року виповнюється рівно пів століття з того моменту, як завершилася одна з найтриваліших і найжорстокіших визвольних боротьб ХХ століття — боротьба народів Індокитаю проти імперіалістичного поневолення. Кампучія, В’єтнам і Лаос заплатили страшну ціну за своє право на свободу. І сьогодні ми згадуємо не лише дати — ми згадуємо людей, ріки крові, мільйони життів, і нестерпну, але вперту дорогу до незалежності.
Боротьба в Індокитаї не була короткою кампанією. Це були десятиліття безперервного опору — спершу французькому колоніалізму, потім японській окупації, далі — знову Франції, а згодом і головному агресору епохи — Сполученим Штатам Америки. Проти мирних народів застосовувалося все: килимові бомбардування, напалм, хімічна зброя, економічна блокада, політичні провокації, маріонеткові уряди. Але народи Індокитаю — в'єтнамці, лаосці, кхмери — не залишились рабами.
У квітні 1975 року визвольна боротьба досягла своєї кульмінації.
17 квітня війська революції ввійшли в Пномпень. Маріонеткова влада Лон Нола втекла, залишивши за собою розграбовану країну, знищені регіони, і, по різним оцінкам, від сотні тисяч, до 1 млн жертв. Але Кампучія знову стала вільною.
30 квітня у В’єтнамі завершилося те, що здавалося безкінечною війною. Після довгих років спротиву — спочатку проти Франції, потім проти США та проамериканського режиму Південного В’єтнаму — війська В’єтнамської народної армії увійшли до Сайгону. Над містом піднявся прапор В'єтнаму та ВНА. В’єтнам об’єднався.
Приблизно того ж дня завершилося визволення Лаосу. Збройні сили Патет Лао проголосили нову добу для своєї країни. Три народи — три перемоги.
Але вартість цієї перемоги — нечувана. За роки війни на Індокитай було скинуто десятки мільйонів тонн бомб. Жоден регіон планети не зазнав такого інтенсивного руйнування з повітря. Села зрівнювали із землею, ліси палали, поля перетворювалися на мертві зони. Люди жили під землею, у тунелях, роками. Але жили. І боролися. І вистояли.
Пів століття по тому світ змінився, але багато речей залишилися незмінними. Все ще є країни, які залишаються колоніями. Все ще існує імперіалізм — під новими назвами, новими прапорами, новими технологіями. Але головний урок Індокитаю нікуди не зник: навіть найпотужніший агресор не встоїть проти народу, який вирішив бути вільним.
Згадуючи 1975-й рік,ми не лиже відзначаємо його події, — ми надихаємося ним. Це не лише історія Південно-Східної Азії. Це історія для всього світу. Для кожного, хто чинить спротив, хто шукає справедливості, хто не згоден мовчати. Колись настане такий момент, коли кожен імперіаліст зрозуміє, що йому настав кінець! Хай живе боротьба!
Цей урок стосується й нас. Український народ, який сьогодні живе в умовах зовнішнього контролю, втрати суверенітету, війни, розчарування й брехні — має сьогодні зробити свій вибір. Приклад Індокитаю не лише надихає, а й зобов’язує. Ми бачимо: незалежність не приносять зверху. Її виборюють. Її захищають. Її здобувають — у боротьбі, у жертвах, у самопосвяті. Настав час і українському народові, як колись в’єтнамському, лаоському чи кхмерському, встати з колін, сказати «досить» і здобути своє справжнє визволення — не на папері, не в промовах, а в реальному житті.
